Щороку перша декада березня фінішує шевченківськими днями, коли українці згадують і моляться за упокій геніального поета Тараса Григоровича Шевченка – творця, мислителя, славного сина українського народу. Найкращий і найцінніший скарб доля принесла йому лише по смерті: невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в міліонів людських сердець збуджують його твори. Він ніби звертається до нас крізь сторіччя словами «Заповіту»:
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї новій, вольній,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
У Млинові на центральному майдані селища з нагоди 206-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка настоятель Млинівського Свято-Михайлівського храму о. Тарас Варварук разом із хористами святині відправив поминальний молебень. Звертаючись до громади, о. Тарас наголосив:
-Як правильно православному українцю пошанувати нашого славного Кобзаря, великого сина української землі і українського народу? Ми відправили панахиду – вона ніколи не буває зайвою, бо в Бога немає ні мертвих, ні живих і душа людська, за словами Святого письма, потребує від нас молитовної підтримки. Але я хочу закликати всіх схилити свої голови перед Богом і подякувати Йому за Шевченка.
Якою була Україна, коли народився Тарас? Українською мовою розмовляли лише у віддалених селах, одна шляхта ополячилася, друга – зрусифікувалася. Хто мав можливість вибитися в люди, то намагався приховати українське походження, прізвище свої змінювали, додаючи суфікси -ський, -цький та інші, аби приховати українські корені. Була знищена наша українська Київська митрополія, забули про козацьку славу, лише могили на полях, розкидані по всій Україні, свідчили про цю славу. Багато воліли мовчати:
Чабан вранці з сопілкою,
Сяде на могилі.
Лише в такий спосіб українець міг пошанувати свою козацьку славу.
«ТИ СТАВ НАЙГОЛОСНІШИМ ДЗВОНИКОМ, ЯКИЙ РОЗБУДИВ ПРИСПАНУ УКРАЇНСЬКУ СОВІСТЬ»
Мова – душа нації. Як гарно сказав український поет Самійленко, оцінюючи творчість Тараса Шевченка:
Діамант дорогий на дорозі лежав,
Тим великим шляхом люд усякий минав
І ніхто не зважав діаманта того –
Йшли багато людей і топтали його.
Так в пилу на шляху наша мова була,
І дбайлива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її
Положила на ню усі сили свої.
Отож дорогий наш Кобзарю, дорогий наш Тарасе! Хоча тебе немає серед нас тілом своїм, але духом Ти з нами. Ми сьогодні пишаємося,що наша мова солов’їна, друга в світ за милозвучністю, але Ти найбільше спричинився до того, аби той діамант не був потоптаний. Ти став найголоснішим дзвоником, який розбудив приспану українську совість, закликав до українського сумління: хто ми є і якого роду-народу. За мову, якою сьогодні розмовляємо, відправляємо богослужіння, прийми подяку і щирий поклін, дорогий наш Кобзарю.
Викуплений із кріпацтва, талант, чудовий співак, художник, пише вірші. Його залучають в елітні кола Петербурга. З ним хочуть знатися, запрошують на різні вечірки і гостини. Він спочатку впивається тим життям, як пташка, що вирвалася з клітки. Але незабаром їде на Україну і бачить жахливу картину. Іншими очима на все дивиться:
А онде під тином опухла дитина,
Нещаснеє з голоду мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
Можна було поправити цю ситуацію, як, можливо, тепер зробило б багато політиків: збудувати школу в селі, викупити з кріпацтва свою родину. Може – ще когось. Чимось іншим допомогти своєму селу, але такий спосіб не для нього. Всіх не викупиш з кріпацтва. Всіх не обігрієш. Метод його боротьби – виступити проти неправди і проти неволі. І вернувшись з України, він на весь голос заявляє:
Людей у ярма запрягли пани лукаві.
І стає на боротьбу. Не боїться навіть кинути зневажливий виклик людині, яку тоді всі поважали:
-Богдане, нерозумний сину, - каже він до Хмельницького за те, що з’єднав Україну з північним сусідом.
Задумаймося, яка то страшна спокуса, як не просто йому було зробити вибір. По праву руку від тебе – багатство, слава, визнання, почесті. З іншого – любов до свого стражденного народу. І до чого довела його та любов? Казахстан, нелюдські умови, тортури, знущання, поневіряння, а що найбільше – циркуляр із забороною «пісать і рісовать». Не виконав він тої царської заборони, не зважаючи ні на що. Він вибрав страждання, як і всі знамениті люди зі Святого письма. Як каже апостол Павло про Моісея:
-Він краще волів страждати з народом Божим, аніж мати дочасну гріховну потіху».
Отак і наш славний Кобзар волів краще постраждати за свій народ, пожертвувати тими «золотими кайданами», як казала про нього Леся Українка, аби бути з народом. І він став душею того народу. став безсмертною постаттю, починаючи від усіх, хто його знав і до сьогоднішніх днів.
ЯНИЧАРИ! ВІЗЬМІТЬ ЙОГО ЖИТТЯ ЗА ПРИКЛАД!»
Вважаю, що перед очима кожного з нас стоїть безсмертна постать Сергія Нігояна: вірменин, а цитував нашого Кобзаря і зі словами Шевченка на вустах загинув за правду, за волю, за те, аби ми на своїй земля не були рабами.
Боляче і прикро, що знаходяться такі люди, які на наших телевізійних каналах сміють кидати тінь на цю велику Людину. Яничари! Замість того,щоб копатися в його життя і вишукувати ймовірні огріхи в його долі, візьміть його за приклад! Хто б із нас зумів би вчинити так, зробити такий вибір, як це зробив Шевченко? Далеко не кожен! Плюнути на постать Шевченка – все одно, що плюнути у власну душу.
Дехто читаючи твори Кобзаря, і в Млинові є такі люди, що рекламують свій атеїзм, не втомлюються твердити, що Шевченко був атеїстом. Слово «Бог» у творчості Шевченка вживається сотні разів, як ні в кого іншого з класиків української літератури. Такі слова , як «чернець», «молитва», «дзвін», «акафіст», «похорон», «лавра» і багато інших ніхто не вживає стільки, як Шевченко. Так, він нарікав на Бога. Як казав один богослов, якщо людина серйозно ставиться до своєї християнської релігії – прийде такий час,коли вона підніме руки до неба і скаже:
-Боже, де ти?
Але вона тихенько скаже і ніхто цього не почує, лише священник на сповіді. А Шевченко це залишив на письмі. За що він нарікав? Бо, як і всі великі люди, не хотів слави. Як каже православ’є про великих людей:
-Він тікав від слави, а слава його доганяла. Так як Мойсея, Давида, Василя Великого. І Тарас тікав від слави. Не хотів він такої долі. Як кожна людина,хотів щастя свого родинного, сидіти в хаті , милуватися українською природою. Сльози навертаються на очі, коли читаєш його рядки:
-А я так мало, небагато
Просив у Бога лишень хату.
Одну хатиночку у гаї
І дві тополі біля неї.
Мало хотів від життя, але Бог йому дав іншу долю, іншу дорогу, інший хрест, і він проніс його гідно.
Наостанок скажу, що боротьба за цінності, за які віддав життя, свою молодість, свою долю Шевченко - не закінчилися. Україна встає з колін, хоча дуже поволі. Ми маємо всі піднести свої руки, аби Україна сперлася на них,. І в цій боротьбі нехай девізом будуть слова славного Кобзаря:
-Борітеся, поборете, вам Бог помагає,
За вас сила, за вас воля і правда святая.
Натхнена промова о. Тараса настільки зворушила і достукалася до кожного серця, яке слухало священника цього березневого дня, тому публікуємо її майже без скорочень. Нехай це високе слово надихає кожного і ввійдеу скарбницю шевченкознавства.
Поезії Кобзаря читали учні Млинівської ЗОШ №1 та учениця Млинівської ЗОШ №3 Ольга Шумейко.
Керівники району і Млинівської селищної ради поклали квіти до підніжжя пам’ятника Великому Кобзарю.