-За час від надання Томосу Православній церкві України відбулося чимало позитивних новацій. На жаль, процес становлення ПЦУ супроводжували і деякі негативні моменти, які вражають серця її прихильників. Дайте , будь ласка, їм оцінку.
-Не люблю робити аж надто оптимістичних прогнозів, але те, що маємо – мене дуже вражає, бо об’єдналися єпископи із трьох різних формацій і юрисдикцій: УПЦ Київського патріархату, УАПЦ та два єпископи УПЦ Московського патріархату. Нещодавно спілкувався зі священником із Буковини і він поінформував, що в нього гостював владика Вінницький Симеон, який прийшов до нас із УПЦ МП. Під час щирої розмови з владикою і доброзичливої атмосфери у нього склалося враження, що з ним в одній конфесії були все життя. І хоч колись, може, були різні цінності, нині співслужать, їздять у гості один до одного, тобто те, що перехрещується діяльність колишніх конфесій – це дуже відрадно.
По-друге, нас визнала Елладська церква. Вважаю, що визнання ПЦУ грецькою церквою – це великий показник того, що Україна має право на автокефалію, бо Греція і Константинополь – це фактично один народ, один етнос, одна культура, одна історія, хоча нині – це різні церкви. Константинопольська церква – це окрема церква, яку очолює Вселенський патріарх Варфоломій, а Елладська чи Грецька – це окрема автокефальна церква, яку очолює блаженнійший Ієронім. Їм би пасувало перебувати в одній церкві, а не в різних, однак представляють різні держави: Варфоломій знаходиться в Туреччині, а Ієронім – у Греції.
На фоні цього засмучує такий факт: греки, здавалося, чужі нас визнають, а частина нашого народу чогось чекає, від чого хочеться волати до небес.
«ВІРНІСТЬ ХРИСТУ – ЦЕ НЕ ВІРНІСТЬ МОСКВІ»
-На теренах Млинівського благочиння станом на початок листопада цього року 9 парафій перейшли під юрисдикцію ПЦУ. Під час цього процесу у зборах релігійних громад Ви особисто брали участь, проводили роз’яснювальну роботу, відповідали на запитання, тобто мали діалог із членами релігійних громад. Проте не всі парафії перейшли під юрисдикцію ПЦУ. На вашу думку, що цьому заважає: необхідний час для ухвалення рішень? Заважають якісь внутрішні чи зовнішні обставини? Як вважаєте: ми об’єднаємося зі своїми православними братами і сестрами в Єдиній Православній Церкві України?
-Мені доводилося бувати на престольних святах у громадах, які перейшли під юрисдикцію ПЦУ. Склалося таке враження, що люди завжди перебували в лоні ПЦУ.
А коли я бував на зборах релігійних громад, то інколи емоційно доносив до людей позицію ПЦУ. Люди розуміли, чули і бачили. Із болем констатую: коли випала нагода спілкуватися зі священниками , так би мовити, з іншого табору, то вони начебто не чули, не бачили, а крик моєї душі їх тільки дратував. До речі, відповіді на мої запитання вони так і не дали. У Старому Завіті є сюжет про Варлаамову ослицю. Коли пророк Варлаам ішов благословляти неугодну Богові справу, то ослиця, на якій він їхав, його зупинила і заговорила людським голосом. Тому паства часто просить своїх пастирів, вразумляє їх бути разом із нею, натомість у них відбувається підміна понять: я вважаю, що вірність Христу – це не вірність Москві і навпаки.
Нам би хотілося, щоб процес переходу парафій УПЦ під юрисдикцію ПЦУ був швидшим. З одного боку начебто і погано, що він такий повільний. З іншого – я тішу себе одним позитивним моментом: нехай краще це відбувається еволюційно. Чому? Вкотре наголошую: дуже не хочу, аби наша церква стала РПЦ №2. На жаль- їх більше. Якщо події відбуватимуться за революційним сценарієм в один день , за один рік, то ми захлинемося в тому морі і в нас пануватиме російська культура. Я би цього не хотів.
«МИР ЗА ВСЯКУ ЦІНУ НАМ НЕ ПОТРІБНИЙ»
-На кожній літургії, отче, відколи розпочалася неоголошена війна на Донбасі, Ви молитеся за здоров’я наших воїнів-земляків, які боронять кордони держави на сході України. Ви побували там у статусі військового капелана, на собі відчули, що таке АТО , війна та інші біди і прикрощі. Як Ви вважаєте: нині ця тема відійшла на другий план? Чи слід більше і частіше вести мову про воєнне лихоліття?
-У Святому Письмі є така фраза: «Злодій вночі». Чому злодій приходить вночі, коли всі сплять,спокійні і думають, що їм ніщо не загрожує? На сході триває війна, ведуться бойові дії. Щоразу вмикаю радіоприймач і майже щодня йдеться про вбитих, поранених та інші лиха війни. Ми звикли до того, що там іде війна і, скажімо, слова про поранення і вбивства вже особливо не дошкуляють – наше сумління до того звикло. Однозначно, що це питання,як каже наша молодь, треба розрулювати. Але мир за всяку ціну – нам не потрібний. Вибачте, але коли Україна здавала ядерну зброю, то весь світ,в точу числі і гаранти згідно з Будапештським меморандумом, обіцяли недоторканність її території! Отож якщо обіцяли,то дотримуйтеся своїх обіцянок!
Ще мене непокоїть сепаратистська думка, яку навіть озвучували у Млинові, щоб зробити дві України: відокремитися від них, тобто від ОРДЛ, забути про них і нехай вони нас не мучать. Вважаю такі думки неправильними. Для прикладу: коли перебував у селі Первомайське перед Пісками, то зайшов випити кави і здивувався: я розмовляв українською мовою і багато людей у ході спілкування зі мною також переходило на українську. Жінка, яка продавала каву, сказала:
-Батюшка! До 1989-1990 років у нас у селі не було чути російського слова. Тому з тими людьми треба проводити ідеологічну роботу: як на мене, нині це надто важливе питання. У зону проведення ООС посилають лише військових. Вважаю великою помилкою держави, бо туди слід скеровувати і священиків, і вчителів та фахівців інших спеціальностей працювати з місцевим населенням. Розумію, що це колосальна робота, але вона себе виправдає.
Порушу ще одне важливе питання. Якби держава за часи незалежності допомогла українській церкві - УПЦ КП на Донбасі, бо це єдина структура, яка працювала з національною свідомістю місцевого населення, якби допомогла створити типовий храм, скажімо, в кожному райцентрі, то гарантую: нині там була б зовсім інші ситуація. Чому з таким запевненням стверджую? Скажімо, Херсон – також прикордонна зона, але там питання так не стоїть – там набагато сильніші позиції української церкви. І це дуже важливо.
«МАЄМО СВІЙ ДУХОВНИЙ ЦЕНТР –КИЇВ!»
-Невблаганно стрімко біжить час і щоденна праця священника, настоятеля парафії та ще й такої молодої як у нас – нам ще тільки 11 років -, заповнена безкінечними клопотами як духовного плану, так і мирського. А на рідній Івано-Франківщині вдається побувати в храмі рідного Надіїва, в райцентрі Долина? Чи заходите в храми і чи вдається поспілкуватися зі священниками з Галичини?
-Я полюбив Млинів і тут мешкаю більше років, як на рідній Галичині. Полюбив цей край козацької слави , козацької пам’яті, козацької трагедії. Переплетення культур мені цікаве як краєзнавцю. Але за свій край не забуваю, постійно на зв’язку в телефонному режимі. Тим більше- там живе моя мама, спілкуюся з нею і приїжджаю до неї. Не було такого,щоб я приїхав у село і не зайшов до священника. Бодай на кілька хвилин, але завжди прагну спілкування з ним. Я радий, що в Надіїві зберегли колишній храм. Нещодавно у Долині я зустрічався з отцем Йосипом Жовніровичем – моїм» колишнім кумиром». Незважаючи на свій вік, він забрався зі мною на вершину дзвінниці, яка набагато вища за нашу, і ми удвох спостерігали за чудовими краєвидами Долини. Він дав цінні поради щодо спорудження дзвінниці нашої Свято-Михайлівської церкви і я багато почерпнув в цьому плані.
Мене надихають розмови з отцем Ігорем Будзаном, який багато подорожує і щороку буває на Козацьких могилах у Пляшеві і заїжджає до нас у Млинів. Зустрічі з цим священником – це повернення у дитинство, бо я його пам’ятаю ще дуже молодим. Він приїжджав до нашого села і з позиції сьогодення дивуюся його відвагою і мужністю. У ті часи він потужно тримав православ’є не тільки у себе на парафії, а всюди, де мав змогу, стверджував: наш шлях пролягає не до Ватикану, не до Москви, а маємо свій духовний центр – Київ! Коли нині ієрархи УПЦ заявляють, що вони – гонима церква, але мають такий собі запасний аеродром у Москві, яка їх ніколи не кине напризволяще. Католики мають підтримку з Ватикану: якщо виникне необхідність – він їм поможе. Наші священники були, як кажуть, кинуті під танки. І вони вистояли. Тому Ігор Будзан для мене – символ священичої звитяги, мужності і відваги. Щоразу під час телефонних розмов він надихає мене і є для мене добрим прикладом у справі священичої відваги і в житті.
ХРЕСТ ВІД МИКОЛИ ЗАСАДКА БУДЕ ОДНИМ ІЗ ПЕРШИХ ЕКСПОНАТІВ МУЗЕЮ
-Радіє душа від того, як у всій красі,сподіваюся, в скорому часі засяє купол і наповниться благодаттю ще одна складова парафії – дзвіниця. А в ній на першому поверсі плануємо розмістити музей нашого храму. Вважаю,що створення музейної скарбниці - спільна справа всіх вірян, де є перші експонати від доньки священника Свято-Покровського храму Валентини Михайлівни Рибалкіної-Оснецької з Нововолинська, від мами «Оси», від Ірини Володимирівни Мельник із Павлограда з церковними книгами свого дідуся. Як Ви вважаєте, яким чином маємо долучити до цієї благородної місії прихожан нашої парафії і не тільки нашої, щоб музей став духовним центром для людей.
- Створювати музей на першому поверсі будемо лише розпочинати, але я планую,щоб він був по всій дзвінниці і закінчувався оглядовим майданчиком на найвищому поверсі. Коли я писав кандидатську роботу, то побачив, що багато українських традицій занедбані, забуті. Маємо надзвичайно багату культуру. Водночас багато наших недругів з усіх усюд перейняли наші традиції і видають за свої. Тому я почав дуже цінити українську культуру в усіх її проявах: спів, образотворче мистецтво, архітектура, народний побут, звичаї, духовність і зрозумів, що Україна – неповторна в цьому плані. Отож свої традиції треба берегти.
Як я задумав музей? Вперше, коли світлої пам’яті Микола Засадко знайшов напрестольний хрест і приніс його до церкви. Я вважав краще зберегти його таким, яким він є, а не вдаватися до реставрації. Саме тоді вперше спалахнула думка-іскорка створити музей і хрест від Миколи Засадка буде одним із перших його експонатів.
Знаю, що в нас у районі люди знаходили динарії – римські монети. Отже тут була висока культура і багата історія. Безсумнівно, треба відвести експозицію отій страшній війні з нашим північним сусідом. Багато людей полягли, хтось поранений, але ми не маємо права про це забувати. Повинні про це розповідати, щоб підростаюче покоління розуміло, якою дорогою ціною здобута наша свобода. І щоб воно також цінило і примножувало нашу багату українську культуру.
Що має знаходитися в музеї? Думаю, що старовинні книги, ікони, вишивки. У мене вже багато чого вже є, щоправда, не систематизованого. Тобто є багато церковних речей, які мають мистецьку або історичну вартість. А з експонатами прихожани можуть приходити і фіксувати їх у храмі. Я недавно знайшов свій перший молитовник українською мовою, придбаний за власні кошти, а не подарований, і хотів би, щоб і йому знайшлося місце в музеї. Тоді це була велика цінність…
Розмовляла Світлана КОРОЛЬ
