Спогад про маму, якої вже нема на білому світі
-Моя мама найкраща! – часто чуємо від дітей. І це правда, бо для кожної дитини саме її мама найкраща і найдорожча. А я хочу розповісти про свою маму, бо вважаю її особливою жінкою і надзвичайною людиною. На жаль, минуло два роки, як вона залишила цей чарівний білий світ, тож матуся не зможе прочитати ці слова, наповнені ніжності і любові. На жаль, за життя ми рідко зізнаємося їм у любові.
Надихнули написати про маму події, які відбуваються в країні, та жахи з телеекранів: син зарізав батька і матір, мати вбила дитину, вітчим за кілька тисяч гривень продав дитину, в сиротинцях вихователі б’ють і гвалтують дітей і т. д. Тому й визрів намір розповісти про маму як про взірець любові і служіння своїм дітям. Коли її не стало, то я ще більше зрозуміла, яка це безповоротна втрата для мене…
Мамине дитинство минуло без батьків у притулках у 20-30-і роки минулого сторіччя. Я хочу донести, як можна виплекати гарну душу і прекрасні людські риси навіть між чужими людьми. Нехай молоді мами задумаються про виховання своїх діток: може, хтось не залишить новонароджене маля на бабусю, виховательку дитсадка і, не відбувши декретної відпуски, не побіжить на роботу; хтось не поїде на заробітки за кордон і не залишить неповнолітню дітвору на ненадійного чи навіть надійного батька; хтось зайвий раз не покарає дитину.
Нагадаю про таку філософію: дитину не треба виховувати, лише слід самому бути порядним сім’янином і доброю людиною, то дитя все краще сама перейме. Переконана: дітей треба виховувати щодня, щомиті від дня народження. Якби можна було стрічку життя поремотати назад, то єдине, що зробила би – кожну вільну мить проводила б із сином і була би прихильнішою до мами.
ДИТИНСТВО У СИРОТИНЦЯХ
Моя мама народилася в селі Рогізне в 1922 році. У трирічному віці осиротіла і потрапила в притулок на Козацьких могилах. Подивіться на світлину, де маленька і худенька дітвора вишикувалася для фотознімка на території заповідника. Частенько вихованцц сиротинця були голодні, але щасливі. У мами були гарні спогади про той період – там вихованцям уперше прищепили любов до Бога.
У 5-річному віці дівчаток перевели в Корецький жіночий монастир, де вихователями були черниця. День розпочинали з молитов, вчилися шити одяг, багато часу приділяли етикету, музичній грамоті, вивчали українську, польську, німецьку мови. Не дивно, що в моїй сім’ї за столом завжди користувалися ножем і виделкою. Коли син навчався в музичній школі, то мама контролювала його гру на піаніно, а інколи сама грала так, що я дивувалася її нотній грамоті. Мама вміла пошити одяг, виконувала чоловічу роботу.
ІЗ БОГОМ У СЕРЦІ, ІЗ ДОБРОМ У ДУШІ
Із часів життя в Корецькому монастирі, як мені здавалося, мама знала всі церковні піснеспіви і молитви. Відтоді і до останніх днів життя щодня читала церковні книги, щось конспектувала, вела нотатки. Я дивувалася: як у високі літа її очі могли витримати таке навантаження, адже не читала лише вночі під час сну! Майже до останніх днів свого життя співала у кліросному хорі Свято-Покровського храму. Коли я радила їй не ходити співати на клірос, бо, мовляв, голос уже не той, та й молодих хористок вдосталь, то ненька ображалася. До речі, вона вловлювала кожну фальшиву ноту.
Коли виникли УПЦ Київського і Московського патріархатів, то на перших порах мама розгубилася: в яку ж церкву йти, адже все життя читала і співала церковнослов’янською мовою. Я їй порадила ходити в ту церкву, де вінчалася, хрестила свої діток.
Я стала лікарем лише тому, що завжди надійний тилом була моя матуся. Коли в лікарні перебували важкохворі, то я могла по кілька днів звідти не виходити, бо знала: сина вдома догляне ненька.
Мама навчила мого сина звертатися до Бога, коли важко в житті. І це йому допомагає. Якось наш священник сказав: бачив сина, як той їхав автівкою, а біля храму зупинився, перехрестився і поїхав далі. Може, сьогодні це і звично, а десять років тому я гордилися своїм сином! Коли в неділю вранці телефоную йому в Київ, де мешкає, а він повідомляє, що у Володимирському соборі на богослужінні, то я тішуся з того. А коли мій дворічний внучок спинається на пальчиках і цілує «Бозю», яка лежить на тумбочці, та, як уміє, хреститься, то я також із вдячністю думаю: це – наука батьків, як йде і від моє мами.
Тепер не те покоління, що було за моєї молодості. Мама часто мене сварила, що рідко ходжу в церкву - її онукам нині нагадувати не треба. Мама щоразу ходила в той храм, де відбувалося богослужіння: у Свято-Покровську, Свято-Михайлівську, монастир. Якось у монастирі священник відмовив мамі у сповіді, мотивуючи це тим, що вона ходить в українську церкву. На це мама відповіла, що прийшла до Бога, а не до священника, бо той лише посередник між Богом і людьми. До речі, деякі люди також критично оцінювали матусин вибір, але вона завжди знала відповіді на їхні докори.
НА ПЕРШОМУ ПЛАНІ - ДІТИ
МАМО МОЯ, ГОЛУБКО СИВА…
Спогад про маму, якої вже нема на білому світі
-Моя мама найкраща! – часто чуємо від дітей. І це правда, бо для кожної дитини саме її мама найкраща і найдорожча. А я хочу розповісти про свою маму, бо вважаю її особливою жінкою і надзвичайною людиною. На жаль, минуло два роки, як вона залишила цей чарівний білий світ, тож матуся не зможе прочитати ці слова, наповнені ніжності і любові. На жаль, за життя ми рідко зізнаємося їм у любові.
Надихнули написати про маму події, які відбуваються в країні, та жахи з телеекранів: син зарізав батька і матір, мати вбила дитину, вітчим за кілька тисяч гривень продав дитину, в сиротинцях вихователі б’ють і гвалтують дітей і т. д. Тому й визрів намір розповісти про маму як про взірець любові і служіння своїм дітям. Коли її не стало, то я ще більше зрозуміла, яка це безповоротна втрата для мене…
Мамине дитинство минуло без батьків у притулках у 20-30-і роки минулого сторіччя. Я хочу донести, як можна виплекати гарну душу і прекрасні людські риси навіть між чужими людьми. Нехай молоді мами задумаються про виховання своїх діток: може, хтось не залишить новонароджене маля на бабусю, виховательку дитсадка і, не відбувши декретної відпуски, не побіжить на роботу; хтось не поїде на заробітки за кордон і не залишить неповнолітню дітвору на ненадійного чи навіть надійного батька; хтось зайвий раз не покарає дитину.
Нагадаю про таку філософію: дитину не треба виховувати, лише слід самому бути порядним сім’янином і доброю людиною, то дитя все краще сама перейме. Переконана: дітей треба виховувати щодня, щомиті від дня народження. Якби можна було стрічку життя поремотати назад, то єдине, що зробила би – кожну вільну мить проводила б із сином і була би прихильнішою до мами.
ДИТИНСТВО У СИРОТИНЦЯХ
Моя мама народилася в селі Рогізне в 1922 році. У трирічному віці осиротіла і потрапила в притулок на Козацьких могилах. Подивіться на світлину, де маленька і худенька дітвора вишикувалася для фотознімка на території заповідника. Частенько вихованцц сиротинця були голодні, але щасливі. У мами були гарні спогади про той період – там вихованцям уперше прищепили любов до Бога.
У 5-річному віці дівчаток перевели в Корецький жіночий монастир, де вихователями були черниця. День розпочинали з молитов, вчилися шити одяг, багато часу приділяли етикету, музичній грамоті, вивчали українську, польську, німецьку мови. Не дивно, що в моїй сім’ї за столом завжди користувалися ножем і виделкою. Коли син навчався в музичній школі, то мама контролювала його гру на піаніно, а інколи сама грала так, що я дивувалася її нотній грамоті. Мама вміла пошити одяг, виконувала чоловічу роботу.
ІЗ БОГОМ У СЕРЦІ, ІЗ ДОБРОМ У ДУШІ
Із часів життя в Корецькому монастирі, як мені здавалося, мама знала всі церковні піснеспіви і молитви. Відтоді і до останніх днів життя щодня читала церковні книги, щось конспектувала, вела нотатки. Я дивувалася: як у високі літа її очі могли витримати таке навантаження, адже не читала лише вночі під час сну! Майже до останніх днів свого життя співала у кліросному хорі Свято-Покровського храму. Коли я радила їй не ходити співати на клірос, бо, мовляв, голос уже не той, та й молодих хористок вдосталь, то ненька ображалася. До речі, вона вловлювала кожну фальшиву ноту.
Коли виникли УПЦ Київського і Московського патріархатів, то на перших порах мама розгубилася: в яку ж церкву йти, адже все життя читала і співала церковнослов’янською мовою. Я їй порадила ходити в ту церкву, де вінчалася, хрестила свої діток.
Я стала лікарем лише тому, що завжди надійний тилом була моя матуся. Коли в лікарні перебували важкохворі, то я могла по кілька днів звідти не виходити, бо знала: сина вдома догляне ненька.
Мама навчила мого сина звертатися до Бога, коли важко в житті. І це йому допомагає. Якось наш священник сказав: бачив сина, як той їхав автівкою, а біля храму зупинився, перехрестився і поїхав далі. Може, сьогодні це і звично, а десять років тому я гордилися своїм сином! Коли в неділю вранці телефоную йому в Київ, де мешкає, а він повідомляє, що у Володимирському соборі на богослужінні, то я тішуся з того. А коли мій дворічний внучок спинається на пальчиках і цілує «Бозю», яка лежить на тумбочці, та, як уміє, хреститься, то я також із вдячністю думаю: це – наука батьків, як йде і від моє мами.
Тепер не те покоління, що було за моєї молодості. Мама часто мене сварила, що рідко ходжу в церкву - її онукам нині нагадувати не треба. Мама щоразу ходила в той храм, де відбувалося богослужіння: у Свято-Покровську, Свято-Михайлівську, монастир. Якось у монастирі священник відмовив мамі у сповіді, мотивуючи це тим, що вона ходить в українську церкву. На це мама відповіла, що прийшла до Бога, а не до священника, бо той лише посередник між Богом і людьми. До речі, деякі люди також критично оцінювали матусин вибір, але вона завжди знала відповіді на їхні докори.
НА ПЕРШОМУ ПЛАНІ - ДІТИ
