Стверджує настоятель Млинівської Свято-Михайлівської церкви о.Тарас Варварук, який повернувся із зони проведення АТО, де перебував із капеланською місією
- Із початку російсько-української війни на Донбасі Ви, отче, кілька разів побували на сході України як волонтер. Що спонукало відправитися у вир воєнних дій уже як душпастир?
- Хтось із богословів сказав, що пастир має пахнути своїми вівцями. Така думка пасує моїм переконанням, бо, вважаю, що священик має бути не тільки там, куди його запрошують на такі прекрасні життєві події як хрещення, вінчання, освячення оселі – він має бути й там, де сльози, біда, відчай. Ще один західний богослов сказав: якщо плаче людина – це плаче Бог, тому ми повинні витерти їй сльози. Відтоді, як розпочалася війна, я переймався питанням: чим можу допомогти, як можу бути там. Із зародженням волонтерського руху разом із Любомиром Волошиним на запрошення млинівчанина Петра Коханюка побували у Краматорську. З цього часу почав активно працювати на волонтерській ниві. Щоправда, відчував: цього замало, а відтак хотілося більше послужити воїнам.
- І що Ви, отче, там побачили? Чи до молитви воякам, коли навколо говорять гармати, кулемети, міномети?
- Прошу вибачення, але звернуся до дитячої літератури. Отож директор школи знайшов двох песиків, дав їх хлопчикам, які гралися на майданчику і попросив обох змайструвати буду для песиків. Другого дня поцікавився, як діти справилися із завданням. Один зробив буду і запевнив, що песик допомагав, бо гавкав. В іншого нічого не вийшло, бо, мовляв, песик заважав, адже гавкав.
Війна – це такі умови, де кожен мусить себе проявити: хтось озлоблюється, у когось домінує негатив, а хтось думає, як послужити побратимам, державі, як кажуть, на совість. Чи до молитви в окопах, бліндажах? Не задумуючись, відповім: на війні, як ніде, місце молитві. Кажуть, що в окопах атеїстів немає. Перебуваючи в Пісках на сході України, переконався, що це правда.
- Як ставилися до Вас командири, бійці? Чи не було зневажливого ставлення: мовляв, приїхав невідь звідки і буде вчити уму-розуму?..
- Із перших днів війни хотів потрапити туди, але певною мірою стримувало те, що у війську ніколи не служив, до військової муштри і армійського режиму стосунку не мав. Відлякувала думка – чи не буду хлопцям заважати. Під час волонтерських поїздок прийшов до думки, що намагатимуся бути їм потрібним. Відверто зізнаюся: жодних непорозумінь не виникало. Чому? Найперше тому, що Синод УПЦ КП на чолі зі Святійшим Патріархом Філаретом питання про капеланську службу порушив на державному рівні. Певною мірою відчув різницю у ставленнях до цього офіцерів штабу і бійців на передовій. Офіцери керуються наказом: капеланів гарно приймати і ставитися до них належним чином. На передовій ситуація інша – там священика сприймають як друга, як брата. Хлопці, з якими був у Пісках, залишилися у моїй пам’яті саме як брати і друзі. Уже те, що я за ними дуже нудьгую, часто обмінююся з есемесками, телефонуємо один до одного - свідчить багато про що.
- Отче Тарасе, чи немає ментальної різниці між воїнами з різних регіонів України?
- Жив я у підвалі з представниками східної України. Якихось відхилень у ставленнях до мене як священика чи вихідця із західної України я не побачив, між нами були теплі стосунки, а воїн із Дніпродзержинська навіть зацікавився церковними питаннями, допомагав мені у проведенні богослужінь, читав релігійні книжки. До того ж він виявив бажання після повернення з війни приїхати у Млинів і взяти участь у богослужінні в нашому храмі.
- Чи забезпечені воїни усім необхідним, що має бути на війні?
- Що стосується держави – то все дуже стандартне. Скажімо, якби будь-хто з нас три дні підряд їв тушківку чи кашу. Що би далі було? Однак багато допомагають волонтери – без їхньої підтримки було б набагато гірше. Разом із державою вони забезпечують вояків необхідним. Принаймні там, де я був, умови більш-менш терпимі.
- Ви бачили війну, як кажуть, не тільки з парадного боку. А яка вона на фронтових задвірках?
- Війна дуже затягує. Для себе зробив висновок. Може, надто суб’єктивний: у кожному чоловікові дрімає прихований Каїн. Якщо його розворушити, то він буде готовий убивати. Тому краще війн не розпочинати, а докладати зусилля, щоб їх ніколи не було.
А як війна затягує – переконався на собі. Після повернення з Пісків у Млинів зайшов у храм – тут минули найкращі літа мого життя, тут проявив себе в багатьох іпостасях. У цей час старости прибирали в церкві, а мені хотілося запитати в них, чи можу зайти у вівтар. І я сам себе злякався. На війні я сильно прив’язався до хлопців. На сході я був лишень місяць – це крапля в морі. А що казати про тих, хто дев’ять місяців, рік і більше на передовій, хто виносив із поля бою поранених побратимів, хто бачив кров, смерть. Очевидно, що війна змінює людей. Кого і як – залежить від самої людини.
- Чому так відбувається і що з тим робити?
- Святе письмо гласить: посієш вітер – пожнеш бурю. Отож краще війн не розпочинати. А що з тим робити? Найгірше, коли воїном стає бути не модно, або коли на нього дивляться як на дивака. Мав у Пісках розмову з одним офіцером. Після кількох місяців на фронті він побував удома. Повернувшись звідти, вразив фразою: краще б я туди не їздив! Мовляв, підходили друзі, однокласники і закидали докорами: «Ти що, дурний?» «Чого ти там сидиш?» Тому воякам таких слів не можна казати. Якщо ж не можете допомогти, не вмієте їх підтримати, то краще нічого не кажіть і не ображайте.
- Отець Тарас, чи не тягне Вас знову на війну?
- Однозначно, тягне. Хочу сказати, що ми не готові були до того, що буде війна, в тому числі наша церква. Інститут військового священства або капеланства – це щось нове і потрібне в нашій церкві. Сказати, що священик зайвий на війні – буде неправдою. За місяць до таїнства сповіді і причастя приступили з десяток бійців. Бувають миті, коли воїни потребують священика. Навіть якщо це поодинокі випадки.
- Не маю уявлення, як відбувалися богослужіння на фронті…
- Попередні капелани разом із воїнами знайшли відповідне приміщення, яке найменше постраждало від обстрілів. Знаходилося не в підвалі і досить затишне. Це була капличка, в якій я відправляв богослужіння, на яких бували один, два, три, чотири і більше бійців 9-ї роти – як їм виходило.
Є в Пісках фельдшер із позивним «Степанівна» із Надвірної на Івано-Франківщині. 57-річна жінка уже рік перебуває на передовій. Ми з нею подружилися. Одного разу вона привела нас до недобудованої церкви, яка дуже постраждала під час обстрілів. Там залишилися деякі церковні речі і хлопці позносили їх в куток. У ній молилися переважно у святкові дні. Перед богослужіннями дзвонили у дзвони: один із них був прострелений. До речі, коли до мене приїхали волонтери млинівчанин Любомир Волошин та Володимир Плюта з Луцька, то також мали змогу закликати на літургію дзвонами. У будні богослужіння відбувалися в капличці.
- А тепер про скорботне. Ваша капеланська вахта закінчилася, коли загинув млинівчанин Олексій Кірись. Поверталися додому в автомобілі із сумним «вантажем-200»…
- Моє перебування в Пісках наближалося до завершення. Разом з іншими капеланами сектору «Б» виношували наміри про зустріч, на якій хотіли обмінятися досвідом, обговорити можливі промахи та інше. У ніч із 26 на 27 грудня в Пісках відбувся запеклий бій. Зранку тішився, що серед моїх бійців ніхто не постраждав. По дорозі на службу мені зателефонували з Млинова і повідомили, що загинув Алік Кірись. На цій літургії пом’янув його в заупокійному богослужінні.
Згодом я зв’язався з керівником капеланів сектору «Б», до речі, вихідцем із Донецького регіону. Розповів про загибель земляка. У печальні дні хотів перебувати разом із родиною Олексія, яку добре знаю і поважаю. Керівництво мене підтримало: запевнило, що такі дії - це також частка капеланської місії.
- Отче, побувавши на війні, як громадянин, як священик, чи впевнені за бійців? Чи вистоїмо і здобудемо перемогу?
- Однозначно так. Спілкуючись із воїнами, інколи навіть дивувався їхній мужності, витримці, адже вони не кадрові військові. Водночас хочу зазначити: їхній дух потрошки послаблюється, бо вважають, що обмануті керівництвом держави. Отож у бійцях я впевнений, але хотів би, щоб тої впевненості додавало керівництво країни. Що найбільше вразило. Часто мене запитують про місцеве населення. Зі смутком констатую: за багато літ там не проводили жодної ідеологічної роботи. Якби керівництво держави цьому питанню приділяло належну увагу,то ситуація на Донбасі була б зовсім іншою. Єдина структура, яка працювала в проукраїнському дусі – УПЦ Київського патріархату. Якби держава йому більше допомагала, то ситуація на сході України була б набагато кращою.
Вірю в Україну, в український народ, у славне прийдешнє. І віра ця не пропаде. Дай, Боже, щоб так завжди було.
Розмовляв Віталій ТАРАСЮК.
